Сторінками книг

Я не знаю, скільки на землі

Ще пройти доріг мені зосталось,

Але хочу наостанку днів

Господу сказати: «Я старалась! 

Знаєш Сам, де річкою текла,

Знаєш сам, де, як струмок, міліла,

І усе ж робила, що могла —

Я Тобі вгодити так хотіла.

Ідучи долиною скорбот

Через сльози і сердечну скруту

Я була щасливою, Господь,

Бо Тобі могла корисна бути.

Що вдавалось — все Твоє, Ісус,

А моє невдале, не змінити.

Чим перед Тобою похвалюсь?

Можу лиш до ніг Твоїх схилитись.

І знайома лагідна рука

Доторкнеться голови моєї...

Я старалась! Я усе ж дійшла

Милістю і силою Твоєю!»

Ольга Лазарук

ПРО ВЕЛИКЕ Й МАЛЕ В ЖИТТІ

   Якось професор філософії на своїй черговій лекції взяв п'ятилітрову скляну банку й наповнив її каменями, кожний з яких був не менше трьох сантиметрів у діаметрі. Після чого запитав студентів, чи повна банка?  Всі відповіли: "Так, повна".  Тоді він відкрив банку горошку й висипав її вміст у більшу банку. Горошок зайняв вільне місце між каменями. Ще раз професор запитав студентів, чи повна банка?  Всі відповіли: "Так". Тоді він взяв коробку з піском, і висипав її в банку. Природно, пісок зайняв повністю існуюче вільне місце.  У черговий раз професор запитав студентів, чи повна банка? Відповіли: "Так, і цього разу однозначно, вона повна". Тоді з-під стола він дістав склянку із водою й вилив її в банку до останньої краплі, розмочуючи пісок. Студенти засміялися. 
"А зараз я хочу, щоб ви зрозуміли, що банка - це ваше життя. Камені - це найважливіші речі вашого життя: родина, здоров'я, друзі, діти - все те, що необхідно, щоб ваше життя залишалося повним навіть у випадку, якщо все інше втратиться. Горошок - це речі, які особисто для вас стали важливими: робота, дім, автомобіль. Пісок - це все інше, дрібниці.  Якщо спочатку наповнити банку піском, не залишиться місця, де могли б розміститися горошок і камені. І також у вашому житті, якщо витрачати увесь час і всю енергію на дрібниці, не залишається місця для найважливіших речей. Займайтеся тим, що вам приносить щастя: грайте з вашими дітьми, приділяйте час дружинам, зустрічайтеся із друзями. Завжди буде ще час, щоб попрацювати, зайнятися прибиранням будинку, полагодити й помити автомобіль. Займайтеся, насамперед, каменями, тобто найважливішими речами в житті; визначте ваші пріоритети: інше - це тільки пісок" - наголосив професор. Тоді одна студентка запитала професора, яке значення має вода? 
Професор посміхнувся. " Я радий, що ви запитали мене про це. Я це зробив для того, щоб довести вам, що, яким би не було ваше життя зайняте, завжди в ньому знайдеться трохи місця для дозвілля.

Легенда про щастя

 Жив-був один поважний чоловік. Маєток мав панський, здоров‘я козацьке, дружину-красуню, сина-легеня та донечку-писанку. А золота – повні скрині. Жив собі звичним панським життям: палаци, розваги, жінки, вино ...

     Одного вечора, втомлений від такого життя, він повертався додому. Назустріч йому старець. Сивий. Сунеться, ледь ноги волоче. Посміхається, а очі світяться, ясніше за зорі. Здивувався пан, зупинився... і до старця:

     - Доброї ночі тобі, діду! Чого це очі у тебе блищать яскравіше, ніж зорі?

     - Від щастя, сину! – посміхнувся дідок.

     - Від щастя? - розреготався той.

     – Та ти ж волоцюга! Подивися на себе! Не сміши мене, діду!

     - Так... А ти, бачу, все маєш... А от щастя.... Щастя в тебе немає! – старий похитав головою і пішов далі.

     Добрів пан до палацу, а сон не йде. До ранку думав про старого. Запали йому слова його прямо в серце. Рано встав і зажурився ще дужче. Все в нього наче є. А от щастя.... А щастя, справді, немає. Не один день та не одну ніч змарнував на ці роздуми, сон втратив, не міг собі спокою знайти. Якось зібрався, так щоб ніхто не бачив, і пішов в світ щастя шукати.

     Йде, а назустріч йому каліка. Без ноги. Пальці обрубані. Ока немає. „О, - думає панок, - цей мабуть знає, спитаю”.

     - Скажи-но, каліко, в чому щастя? Подивився той, скривився у посмішці:

     - Щастя? Ти що, чоловіче, перший день на землі живеш? Зрозуміло, що щастя – в здоров‘ї. Був би я здоровим... Я б... Ех-ех-ех!!! - каліці навіть слів не вистачило. Він підняв свою палицю і потрусив над головою.

     Задумався пан... „Ні, мабуть не в здоров‘ї справа. Я-от, здоров‘я маю, а щастя - ні.” Далі йде.... Зустрів біля церкви жебрака. Дав йому гривню й питає:

     - Може ти знаєш, в чому щастя? - Немудрий ти, чоловіче... Звісно в грошах! Мав би я гроші, я б і будинок собі, і коня, і все-все мав би...

     Знову задумався панок. Ні... ні... ні..... гроші я маю. Але ж нещасливий... То ж не в грошах щастя... Далі йде... Бачить, сидить при дорозі жінка зажурена. В чорному. Мов скам‘яніла.

     - Чого Ви? Підняла та голову, а очі спухли від сліз. Думає панок, як нещасна, то точно знає, в чому щастя.

     - Скажіть мені, жінко, в чому щастя? - Я довго прожила і точно знаю: щастя, сину, в сім‘ї. Мала я чоловіка і діточок. Але чоловік мій коханий загинув на війні, а синів хвороба забрала. Тепер я сама... – жінка опустила голову і гірко заплакала. Пішов пан, нічого не сказав. Але ж, думає, жінка теж помиляється. Я от маю і жінку, і дітей двох, а щастя все-одно не маю. Отож не в сім‘ї щастя....

...

     У подорожі цій минуло чимало часу. Ось вже й до океану дійшов. Далі вже дороги немає. Поки мандрував світом, поки щастя шукав, грошей не стало – всі витратив. Дружина розлучилася й за іншого знатного пана заміж вийшла. Діти повиростали без батька та й по світу розлетілися, як горобці. Втомився чолов‘яга, якого вже й паном ніхто не називав, здоров‘я в тих мандрах втратив. Хворий став, самотній... Сумний-сумний... Вже й у нього борода сива на груди звисає, як у старця того. Забрів в якусь закинуту всіма хатинку... Зайшов... Нікого... Ліг на ліжко.... Ніч... Вітер гуде... Небо темне-темне... А ні зорі тобі, а ні місяця. На душі моторошно... Заплющив очі і майже заплакав... „Все життя своє поклав я на пошуки щастя, - думає, - так і не знайшов... все марно... Все той старець ... Клятий старець ...” Склав руки на грудях хрестом і відчув, як серце його помалу зупиняється, а сили полишають. Саме час й помирати ... Попрощався подумки із життям, пригадав дітей, дружину, маму й тата, друзів усіх, навіть старця... Все.... „Ось і настав мій кінець...”

     Ранком прокинувся чоловік від яскравого сонячного промінчика. Тільки-но розплющив він очі, як пчихне!! А потім ще раз - ПЧИХ-ПЧИХ!!! Аж порох з нього, старого, посипався... Подивився він на жовтогаряче сонце і посміхнувся. Вперше за усю свою подорож... Вперше після того, як побачив старця. І так йому легко стало, так спокійно на душі, так приємно і затишно, що аж сльози навернулися... сльози РАДОСТІ.... І в цю мить він відчув, що ЩАСЛИВИЙ. Вперше за все своє життя... Ось воно, ЩАСТЯ... Ось воно.... Присів він на лаву, збентежений таким несподіваним почуттям, і зрозумів:

     НІКОЛИ ТАК НЕ БУДЕ, ЩО Б БУЛО ВСЕ! ЗАВЖДИ ЧОГОСЬ НЕ ВИСТАЧАЄ: ГРОШЕЙ, ЗДОРОВ‘Я, ЛЮБОВІ ... В ПОШУКАХ ЦЬОГО МИ НЕ ПОМІЧАЄМО ТОГО, ЩО МАЄМО ... І НЕ ВМІЄМО РАДІТИ ТОМУ, ЩО В НАС Є ... ЩАСЛИВИЙ НЕ ТОЙ, ХТО ВСЕ МАЄ, А ТОЙ, ХТО РАДІЄ ТОМУ, ЩО В НЬОГО Є.
     Пішов старець з цією думкою. Дивився на світ новими очима і дивувався красі його. На вустах була посмішка, а очі його сяяли яскравіше за зорі. Ось таким я його і зустрів.

*********************************************************************************

Не ходи по щастя з кошиком лозовим,

Не заводь про нього довгої розмови.

Для одного щастя – панна в оксамиті,

А для когось - слава  в гордому зеніті.

Хтось тобі про гроші буде торочити,

Хтось почне статечно розуму учити.

Відшукаєш панну і здобудеш славу.

Золота калитку покладеш під лаву.

З мудрості чужої голову похилиш –

І дійдеш нарешті власної могили…

Все тебе покине: молодість і слава,

І душа заплаче тихо й нелукаво,

Бо шукав ти тілом і шукав думками

Щастя золотого в долі за горами…

А воно, мов янгол,

На плечі сиділо,

А воно з тобою

Завжди говорило:

Ніжністю світанку, шепотом любові,

Тихим пульсуванням зоряної крові…

Марія Чумарна

Учителю…

Учителю, який легкий твій труд,

Коли дитячі очі світяться завзяттям,

Все хочуть вміти, все бажають знати,

Тоді, учителю, легкий твій труд.



Який приємний, вчителю, твій труд,

Коли ти відчуваєш душ єднання,

Збулись у дітях мрії й сподівання,

Тоді твій, вчителю, приємний труд.



Буває, вчителю, святий твій труд,

Коли маленьке, серденько дитяче,

Відчує біль чужий, з біди чужої плаче,

Тоді, учителю, святий твій труд.



Буває вдячним, вчителю, твій труд,

Коли тебе згадають через роки

Ті, що пішли у світ широкий,

Тоді, учителю, твій вдячний труд.



Який важкий, учителю, твій труд,

Коли в очах дітей байдужість бачиш,

Коли і сили, й розум ти даремно тратиш,

Тоді, учителю, важкий твій труд.

 Ірина Переймибіда (Гнатів)

Гвинтик

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.    Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд. — Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина. А Юрко не знає, що й казати. — То дрібничка, то гвинтик... — Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько. — На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі  крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.    Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.                                                                         В. Сухомлинський